Виставка Миколи Прокопенка "Кавунове літо у лютому"
У лютому відбулася перша виставка Миколи Прокопенка, яка стала згодом на довгі роки традиційною. Дійсно «Кавунове літо в лютому» зігрівало і нас, і всіх, хто приходив до галереї. Коля справжній український Рубенс, його соковиті налиті пристрастю жінки, які змінюють свій вигляд за чергової зміни закоханості Миколи, обдавали присутніх своїм теплом та ніжністю. Почав свій творчий шлях Прокопенко, ставши живописцем, у той же час, як і більшість нас на початку 90-х.
Наразі виповнилася заповітна мрія Миколи, він випустив свій персональний альбом, а також отримав звання Заслуженого художника України. Одинадцять років минуло з моменту тієї першої виставки «На Затишній», а за цей час Коля провів і взяв участь у такій кількості виставок, що сміливо може подати заявку до книги рекордів Гіннеса. Та й тепер його Микола не назвеш – Микола Миколайович.
"Одеські вісті" лютий 1996. В.Віленський
"Кавунове літо" так можна назвати одне з полотен. Розпечений простір ледве вміщує оголену фігуру дівчини, в руках якої надрізаний кавун, а поряд пронизана світлом рубінова «скибка». Фігура дівчини крутить голову глядача кавуновими формами. Це жива плоть, але не анатомія, алегорія гарячої знемоги юного життя.
Прокопенко закінчив Одеське художнє училище та Київський художній інститут. Він талановитий живописець та графік. Будь-який його сюжет – це насамперед поетична метафора. Але мало хто знає, що Миколай ще й реставратор – віртуоз. Зараз важко підрахувати, скільки полотен повернули з небуття його талант та терпіння.
Микола міг і не підписувати свої роботи, настільки вони самобутні. Ймовірно, тому вони бажана прикраса будь-якої колекції. Його картини набували Міністерство культури та Спілка художників України, вони у музеях та приватних зібраннях багатьох країн світу.
У творчому житті митця було сімдесят групових виставок, а ця чотирнадцята персональна. Вона цікава ще й тим, що всі картини на ній абсолютно нові. На одному натюрморті навіть фарба не просохла. До речі, фарба волога, а натюрморт сприймається як виверження тепла, як високий і дзвінкий звук, але не приголомшливий, а принадний, що збуджує і радує.
На виставці є і над чим замислитись. Ось несподіване трактування відомого псюжету «Викрадення Європи» Жінка аж ніяк не налякана цим викраденням. Це, як кажуть в Одесі, «та ще жінка» Бик під нею буквально скручений у баранячий ріг. Бик, звісно, піднімається. Але промовистий і категоричний жест жінки, що вказує: «Нікуди не подінешся… Підеш, куди я вкажу…» Н-так! Знав би бик, навіть якщо він Юпітер, на що йде і чим це скінчиться?
Куди інтимніше «Спекотний серпень» - залите розплавленим сонцем полотно. Палають природа, очі та душі молодих людей. Це можуть бути Дафніс і Хлоя, Поль і Віргінія… Це те, що було, є і ніколи не скінчиться, доки будуть ці два горючі матеріали – кохання та сонце.
…А на подвір'ї згущалися лютневі сутінки, і крізь відчинені двері галереї сочилося синє сяйво снігу. Дивно, але ця стила та строга графіка не суперечила, а доповнювала та підкреслювала полум'я полотен Миколи Прокопенка.»
Як добре почуваєшся, коли читаєш ці останні рядки, перед очима вишиковується картинка, а в душі виникає відчуття Уютной.
Адже там справді, не лише взимку, а й улітку сутінки були особливо синіми, ніч через відчинені двері ввалювалася в галерею, жовто-оранжеві стіни, дарували відчуття тепла та затишку, незважаючи на те, що всі художники нарікали на їхній колір.
Галерея, тепер вже можна говорити не тільки про Уютную, а й про Морську, наситившись душевним комфортом гостей, починає віддавати заспокоєння та блаженство всім, хто його потребує. І це відчували і тепер згадують усі, хто на той час стикнувся з галереєю.
Comments
Post a Comment